Structured as an adaptation of Paulo Coelho’s teachings for the striving for excellence member of programming community, this talk will cover values- and principles-based foundations for building good patterns and other technical and social aspects of being a good programmer.
With examples in Python, Mathematica and C++.
Уряди, цензура та бичування Google
Лорен Вайнштайн (Lauren Weinstein)
lauren@vortex.com
http://lauren.vortex.com
Переклад виконали Наталя Поврозняк і Олег Проц
4 травня 2011 р.
Резюме: Уряди різних країн роздратовані неможливістю контролювати доступ своїх громадян до інформації в Інтернеті з такою ж легкістю, з якою це можна було робити в до-інтернетну епоху. Нові надії на відновлення контролю вони пов’язують із прискіпливим адміністративним регулюванням та цензуруванням пошукових систем, зокрема Google, за допомогою законів, які проголошують злочином відображення посилань на певні веб-сторінки й обмежують можливості користувачів викладати матеріали в Інтернет, та інших подібних заходів проти свободи слова та відкритого розповсюдження знань.
Для тих із нас, хто мав справу з Інтернетом іще від часів зародження його попередника ARPANET декілька десятиліть тому, теперішній розквіт мережі є особливо значущим.
Сьогодні діти виростають у світі, де для отримання відповідей на більшість фактичних запитань, якими би серйозними чи банальними вони не були, достатньо лише натиснути кілька клавіш на клавіатурі, зробити кілька жестів на сенсорному екрані або навіть просто поставити запитання вголос. І хоча в багатьох аспектах двадцять перше століття схоже на двадцяте (принаймні, ми ще не дочекалися літаючих автомобілів), навіть найвідоміші футуристи минулого не передбачали, що можна буде задати будь-яке запитання маленькому пристрою, що поміщається в кишені або дамській торбинці, і отримати точну відповідь за лічені секунди.
Це все стало можливим завдяки незліченній кількості технологічних та інших деталей, але є два ключових аспекти, які опиняються під щораз пильнішою увагою урядів у цілому світі.
Одним із них є власне інформація, тобто дані, які окремі користувачі та організації викладають у мережі, – переважно безкоштовно та для загального користування. Це “основа знання”, яка перетворює порожні веб-сервери на сховища матеріалів для нашої освіти, розваг, мрій та більшості інших напрямків людської діяльності.
Однак наявність інформації в мережі – у формі тексту, аудіозапису, відео або в якомусь іншому вигляді – це лише одна частина рівняння. Якщо користувачі Інтернету не мають можливості знайти інформацію, яка їх цікавить, то можна вважати, що цієї інформації для більшості людей об’єктивно не існує. Її можна порівняти з книгами, які переклали на іншу полицю у величезній бібліотеці: знайти їх можна тільки натрапивши випадково.
Отже, другим ключовим аспектом є спроможність користувачів знаходити інформацію у певний визначений спосіб. І саме тут ми згадуємо про пошукові системи.
Хоча послуги пошуку в Інтернеті надають багато різних компаній, для більшої частини світу (окрім Китаю) основною пошуковою системою більшості користувачів Інтернету, виключно завдяки якості своїх послуг, став Google.
Але, ставши лідером на ринку, можна також стати дуже великою мішенню. І оскільки уряди багатьох країн у різних частинах світу дедалі метушливіше шукають шляхи контролю над можливістю громадян побачити, почути чи використати інформацію, доступ до якої уряди воліли би закрити, пошукові системи загалом та Google зокрема опинилися просто в перехрестях прицілів політиків та їх численних і різношерстих прислужників.
Так було не завжди. Багато років Інтернет ігнорували не тільки уряди, але й більшість приватних підприємств, розглядаючи його переважно як безглузду іграшку вчених та комп’ютерників.
І лише коли Інтернет почав загрожувати вкоріненим бізнес-моделям та можливостям урядів “контролювати меседжі” у звичний спосіб, яким вони довго насолоджувалися – тільки тоді гармати головного калібру почали наводитися на ключові структури, що забезпечують функціонування Інтернету.
Очевидним прикладом є сервіс YouTube, що належить Google. Уже довгий час він змушений захищатися в суді від масштабного позову компанії Viacom, і в кінцевому результаті ця судова справа може загрожувати можливості користувачів Інтернету завантажувати та оприлюднювати навіть абсолютно законні відео.
Насправді Google повністю виконує положення Закону США про авторські права в цифрову епоху (Digital Millenium Copyright Act, скорочено – DMCA) щодо оперативного видалення відеозаписів за законними вимогами власників авторських прав. Більше того, Google пішов значно далі, ніж цього вимагає закон, запровадивши багатосторонню систему “Content ID” для превентивного маркування завантажених матеріалів, у яких виявлено співпадіння з “підписами”, наданими власниками вмісту (та подальшого застосування різноманітних санкцій, у тому числі каральних). Цю систему деякі експерти вважають надмірно агресивною за налаштуванням, адже вона нерідко маркує матеріали, які насправді відповідають вимогам добросовісного користування.
Крім цього, вимоги примусового видалення матеріалів (або судові позови чи погрози ними) іноді використовуються урядами не для захисту авторських прав як таких, а для грубого цензурування політичних та релігійних матеріалів, які можуть вважатися небажаними або образливими для певних груп користувачів – унаслідок чого часто доступ до таких відео закривається для всіх людей на планеті.
Іншим схожим прикладом є битви довкола картографічної системи Google Street View, в яких дії окремих урядів створюють абсолютно безглузді ситуації – як, наприклад, описано в цій сатиричній статті.
Теоретично, існування міжнародної мережі Інтернет мало би ускладнювати будь-якому окремому уряду завдання насадження своєї цензури всьому світові. Але на практиці часто трапляється так, що примусове видалення або інші засоби цензури, які застосовуються в окремому регіоні, мають значно глобальніші наслідки.
Спроби “гармонізувати” міжнародне право в таких сферах, як авторське право, приватність інформації тощо, здійснювалися раніше і тривають надалі. Такі спроби загалом заслуговують на схвалення, але існує цілком реальний ризик, що цей процес може бути скерований на утвердження на міжнародному рівні найнижчого спільного знаменника, тобто найбільш обмежувальних режимів замість мінімально необхідних.
Украй важливо зрозуміти, що велика кількість пропозицій, що зараз вносяться представниками урядів (як у США, так і в інших країнах) – у багатьох випадках в унісон з інтересами приватного сектору – обстоюють створення режимів контролю інформації в Інтернеті, які би радикально відрізнялися від будь-яких існуючих моделей, у тому числі від моделі DMCA, та не мають значущих прецедентів у сучасному світі.
Основним полем битви для нападів у цьому напрямку є нова війна проти посилань в Інтернеті та зокрема посилань у пошукових системах – основною мішенню в якій, завдяки своїм масштабам та величезній аудиторії користувачів, є також Google.
У Європі одним із прикладів таких атак є кампанія за так зване “право бути забутим” в Іспанії, де представники влади вимагають від Google видаляти з загальних результатів пошуку певні записи, які “порушують права” (тим чи іншим чином) окремих позивачів.
Насправді ж незадоволення цих осіб викликають не самі результати пошуку Google, а вміст, на який вони посилаються. Але за цими вимогами приховано усвідомлення факту, що спроби знищити всі копії тих чи інших даних Інтернеті, як у грі “прибий крота”, переважно ні до чого не призводять. Фактично, в деяких випадках вимоги щодо видалення інформації були висунуті лише до Google, а не до газет чи інших служб, які розмістили суперечливий вміст!
Іншими словами, якщо вам не подобається інформація, спробуйте придушити та цензурувати тих, хто допомагає поширювати інформацію, тобто пошукову систему – тобто Google.
Що ж до уряду США, схоже, що його щоразу активніші зусилля в напрямку адміністративного регулювання та цензурування Google та інших пошукових систем в основному зосереджуються на дещо іншому напрямку, а саме на спробах пов’язати відображення посилань на Інтернет-сторінки чи результатів пошуку із прямою співучастю у, скажімо, піратському розповсюдженні відео- та музичної продукції.
Поточні законодавчі потуги в цьому напрямі часто пов’язані з законодавчою ініціативою щодо боротьби з порушеннями та підробками в мережі (COICA), яка початково зосереджувалася на проблемах безпеки громадян, зокрема захисту від підроблених лікарських засобів, але в значній мірі була перехоплена найбільшими гравцями індустрії розваг. Ці ділові кола намагаються отримати від політиків законний мандат на цензурування результатів пошукових систем, навіть на основі приватних дій, у спробах закрити для користувачів Інтернету можливість дізнаватися адреси веб-сайтів, які містять “заборонені” матеріали.
Це перегукується з порівнянням із книжками на інших полицях у бібліотеці, наведеним вище. Індустрія розваг, яка щоразу певніше переконується, що ніколи не зможе знищити кожен окремий веб-сайт із небажаним вмістом, тепер прагне цензурувати результати Google із надією, що якщо користувачі не зможуть знайти щось у Google, вони вирішать, що цього взагалі не існує в мережі.
Абсолютне “оруелівське” нахабство цього підходу – намагання викреслити матеріал з пошукових індексів так, ніби це пошукові системи чимось завинили – вражає неймовірно, і в іншому контексті, якби не йшлося про Інтернет, такий підхід був би найімовірніше відкинутий без обговорення.
Багато років тому багато хто доводив, що одна-єдина сторінка та одна таблиця у листопадовому номері журналу “The Bell System Technical Journal” 1960 року – власне, оця стаття та ця таблиця, спричинили хвилю зловживань телефонними мережами з боку “телефонних умільців” (сьогодні ми б назвали їх “хакерами”), які на багато років стали справжнім кошмаром для компанії AT&T (або, як тоді часто казали “Мами Белл”).
Проте ніхто не вимагав вилучити цей номер “BSTJ” із обігу, жоден політик не виступав за прийняття закону про видалення цього шкідливого номера з бібліотечних каталогів, ніхто не виступав із заявами, що слід притягнути бібліотеки до відповідальності за маніпуляції з міжміськими та міжнародними дзвінками, спричинені, за твердженням AT&T, діяльністю “телефонних умільців”.
Комусь могло би здатися дивним, якби компанія AT&T вимагала вилучення з друку матеріалу, який вона сама раніше оприлюднила. Але зауважте, що кінематографічна промисловість сьогодні перебуває в іронічно схожій ситуації – адже більшість піратських копій фільмів у мережі викладаються в Інтернет не злодюжками з відеокамерами з кінотеатрів, а працівниками компаній, які напряму залучені у студійному виробництві.
Є також і інша цікава паралель. Кіно- та музична індустрія оголошує величезні суми втрат, яких вона начебто зазнає через Інтернет-піратство, так само як і компанія AT&T оголошувала про неймовірні збитки через безкоштовні дзвінки “телефонних умільців”.
Але у всіх цих випадках оголошені збитки ґрунтуються на безглуздому припущенні, що кожну зроблену піратську копію (або безкоштовний телефонний дзвінок) в іншому випадку було б оплачено.
Абсолютно неправдоподібно. У величезній мірі Інтернет-піратство фільмів та музики є ситуативним. Користувачі просто ніколи б не купили більшості цих фільмів та музичних доріжок, якби не мали способу отримати їх безкоштовно. І я можу гарантувати, що жоден із “телефонних умільців”, яких я знав, не платив би порівняно великі на той час гроші за міжнародний дзвінок просто щоб послухати місцевий час у Сіднеї або музичний хіт із записів служби “Dial-A-Disc” у Кардіффі, Південний Уельс.
Висновок із усього цього здається очевидним. Особливо коли йдеться про спроби виправдати цензуру, улюбленим методом у багатьох частинах світу залишається велика брехня – і не лише в економічному контексті, але й надто часто в діяльності правоохоронних органів та в питаннях громадської безпеки.
Адже це так аж занадто легко – спробуйте позначити всі “невигідні” дані грифом “Заборонено” і якщо таким чином вам вдасться домогтися видалення всіх згадок про цю інформацію з пошукових систем, можна вважати, що робочий день у Міністерстві Правди пройшов успішно.
Спроби урядів, комерційних структур та приватних осіб запровадити цензуру результатів пошукових систем (іноді замасковані під начебто шляхетними намірами) та обмежити доступність завантажених користувачами матеріалів у мережі на загал – це лише два аспекти глобальної тенденції до перетворення Інтернету з потужного інструменту свободи на злоякісний інструмент для придушення та керування інформацією з дозволу або за вказівками урядових структур.
Я не стверджую, що Google або інша пошукова система є у всіх відношеннях ідеальними. Я лише продовжую закликати до застосування кращих методів для задоволення скарг користувачів та вирішення суперечностей, і завжди – шляхом надання більшої кількості інформації, а не меншої.
Спроби цензурувати або в інший спосіб диктувати зовні вміст результатів пошукових систем – чи то через прямі заборони, чи за допомогою більш підступно замаскованих, нереальних і принципово дефектних концепцій, таких як “нейтральність пошуку” тощо – у великій мірі є новочасними аналогами війн урядів проти друкарських пресів кілька століть тому.
Зараз, як і тоді, ми можемо бути впевнені, що прихильники цензури – сьогодні це урядова цензура та прискіпливий адміністративний контроль пошукових систем, оголошення простого відображення посилань кримінальним злочином та інші спроби використання Інтернету для узаконеного керування інформацією – дуже гарно розповідатимуть нам про соціальні вигоди, які начебто будуть досягнуті за допомогою таких засобів.
Історія вчить нас іншого. Таке придушення інформації, особливо враховуючи спосіб мислення людей, які змагаються за можливість контролю над інформацією в Інтернеті для задоволення власних потреб, фактично завжди грає на руку силам зла, навіть якщо воно було запроваджено під добрими та обґрунтованими гаслами.
Саме в цьому полягає прихована небезпека. Мотивація тих, хто хоче цензурувати Інтернет, може іноді здаватися позитивною та чистою, їх аргументи можуть здаватися цікавими, їх обіцянки наведення порядку в Інтернеті можуть бути заманливими. У деяких випадках люди, які проголошуватимуть ці аргументи, щиро віритимуть, що цензура та інші способи контролю над пошуковими системами та Інтернетом в цілому справді зроблять світ кращим.
Якими б не були їхні цілі, пропоновані ними парадигми водночас некоректні та небезпечні.
Будь-яка можливість уряду диктувати умови або в інший спосіб цензурувати результати пошукових систем є засобом масового поширення утисків інформації та подібних зловживань.
Оскільки Інтернет вже міцно інтегрувався у більшість засобів спілкування на планеті, і з часом його значення тільки посилюватиметься, намагання урядів цензурувати та контролювати вміст Інтернету є, можливо, найбільш важливою проблемою для свободи слова та, у довгостроковій перспективі, – для всіх громадянських свобод на наступні декілька десятиліть або й більше.
Ми стоїмо на роздоріжжі. Настав час вирішити, чи продовжить Інтернет виконувати свою роль найефективнішого інструменту для вільного поширення інформації в історії людства, чи його буде перетворено на потворний механізм для придушення знання і засіб підпорядкування населення з таким рівнем ефективності, якого диктатори й тирани минулого не могли уявити собі навіть у найсміливіших мріях про світове панування.
Вибір за нами. Вибирайте мудро. Схоже, другого шансу виправити ситуацію в нас уже не буде.
– Лорен –
